Лісівників колишніх не буває...

personАвтор:  Пресслужба Вінницького ОУЛМГ
access_time23.05.2020 12:17 categoryЗагальні новини
Садити і плекати ліс, 24 роки живучи за кілька кілька кілометрів від населеного пункту на лісовому кордоні - то нелегка ноша. Але ще важче прощатись із улюбленою роботою. Цю щемність, гіркоту розлуки легко вловити між рядками, розмовляючи з лісівником, який ще кілька днів тому садив молодий ліс. Лісівників колишніх не буває, навіть коли вони виходять на пенсію.
айстер лісу Журавлівського лісництва ДП «Тульчинське ЛМГ» Чорний Станіслав Павлович без перерви пропрацював 24 роки в одному лісництві, в одному обході і практично прожив ці роки у лісі. Ось уже кілька днів, як вийшов лісівник у віці 62 років на заслужений відпочинок. Пішов на пенсію за станом здоров’я, маючи вже не один рік проблеми із серцем. Праця у лісовому господарстві нелегка, відповідальна і фізично важка. Людей, робочих рук сьогодні у газифікованому районі не вистачає катастрофічно, все доводиться робити власними силами, допомагають родина та друзі.
А працювати як-небудь не звик, зізнається Станіслав Павлович. Як підтвердження його слів – зразкові показники роботи, перші місця у лісокультурному виробництві лісництва. Працював добросовісно – значить на славу, переконаний  він. Тому й проводжали на відпочинок усім лісгоспом. Проводжали як людину, яку справді щиро і глибоко поважають за віддані роки важкої і чесної праці.
У лісове господарство прийшов працювати Станіслав Павлович у 1995 році. Запросив його спершу на посаду водія-тракториста тодішній директор держпідприємтва, заслужений лісівник України, нині уже покійний Мошняцький Василь Степанович. І одразу ж перевели на посаду лісника. Так що наставник і практична лісівнича школа були сильними. Журавлівське лісництво очолював тоді молодий і перспективний фахівець Лащенко Микола Миколайович, нинішній директор Гайсинського лісгоспу.  
- Всього було, як зазвичай у житті: і хорошого, і поганого. Але щодня працювали, стільки за роки зроблено, посаджено. Жоден метр лісової землі не пустує. Всі рядки рівнесенькі, доглянуті, - згадує лісівник.
Цього року в його обході припало виконати великий об’єм весняної посадки – 8 га. Сьогодні приблизно 40 га в обході молодняків, посаджених руками Станіслава Павловича. Багато за роки роботи в лісництві садив нових лісів. Усі вони створювалися у важких умовах, адже землі меліофонду – це яри, крутосхили. Згадує, як створювали захисні насадження біля сіл Вербова, Колоденка Томашпільського району, Яланець Ямпільського району:
- Були яри, поля розмиті, а тепер – справжні ліси, вже й маслюки люди там збирають...
От у такій роботі над створенням лісових культур, відновленням лісів, доглядами за лісом і пройшли роки. Працювали і дітей ростили. Троє їхніх із дружиною дітей народились не на лісовому кордоні, але виросли тут, у лісі. Ходили діти до школи у селище Городок, що біля Вапнярки, кілометр лісовою дорогою до траси. Вже й розлетілись по власних гніздечках, уже мають дідусь із бабусею трьох онуків.
Залишається наступникові садиба на кордоні, яка за прожиті тут роки була не просто службовим житлом, а стала справжньою домівкою. «Як-не-як – майже половину життя тут прожив», - каже С.П.Чорний. Але забирає із собою найкраще – спогади про прожиті тут у чесному труді роки та гордість за виконану роботу для майбутніх поколінь українців.